Виявляється, тут нещодавно відмічали день піонерії. Фейсбуковим алгоритмом нанесло всілякого непотребу про те, як сьогоднішні політики і діячі боролися із режимом, то вирішив і я відрефлексувати.
Контекст#
Звичайно, у моєму далекому дитинстві, піонер - то було щось канонічно-прекрасне. Як сьогодні Спайдермен.
У всіх книжках - а ходити у бібліотеку я почав раніше, ніж до школи - піонери зображалися взірцем честі та гуманізму, посвята у піонери - найголовніша подія для підростаючого організму, а виключення із піонерів - жах та незмиванний сором. Піонери були круті, їх криваво-червоні галстуки (не повертається рука написати “краватки”, то саме “галстуки”) та пілотки - яскраві та бажані.
У піонери приймали здається десь із 4го класу, тому дитяча уява малювала ще багато довжезних років до того як зможу долучитися до цього оспіваного культу.
Посвята#
Пішов у школу я вже у незалежній Україні, а тому розвал совка приніс із собою і певні зміни ритуалів. Якщо раніше першачків-школяриків приймали у “октябрята” (що дуже кумендно перекладалося як “жовтенята” - чи то курчатка, чи то хворі на жовтуху), то із цього року таку практику скасували. Чи то було на всеукраїнському рівні, чи на нашому місцевому (може встигну ще когось розпитати) - та повністю традицію не скасували, а замінили на посвяту в “зірочки”.
Здається, це було наприкінці шкільного року - може якраз в цей день піонерії, а може на початку - коли там роковини соціалістичної ліворуції, але урочиста подія всеж-таки відбулася. Памʼятаю, що я довго приставав до батьків із питаннями “ну шо, ну як, а чи буде, а шо там по жовтенятам-зірочкам”, бо ж вбачав цей проміжний етап як необхідну перехідну ланку на шляху до піонерського зашморга галстука.
Урочистості запланували і почали, але замість червонокутних пентаграм із ликом вождя, нам - першокласникам - на лацкани піджачків шкільної форми (о господи, тоді ще шкільна форма була!) причепили на шпильках дещо, що навіть важко описати: три маленьких шерстяних бубончика на шерстяних нитках, у мене були білий, рудий та чорний. Ну що змогли зробити, те і начепили.
Ну і звісно ж був концерт дитячої самодіяльності (чи як у садочках називалося - утрєннік).
Тут я вже деталі памʼятаю кепсько. Мабуть, якісь дорослі дяді чи тьоті вимовили урочисту промову. Напевно хтось шось співав чи танцював. Не знаю точно як, але в ці самодіяльники затесався і я - усмішки Павла Глазового із маленької книжечки я знав напамʼять і кумедно декламував.
Я не знаю, хто затверджував репертуар і як взагалі це відбувається із маленькими дітьми. Але на той момент я щойно відкрив для себе такий феномен як “частушки” і дуже ними захоплювався. На біду, по телевізору їх було небагато, а єдине джерело друкованих частушок у нашому домі було як частина якоїсь дорослої науково-дослідницької книги, чи то про культуру в цілому, чи про шось більш профільне - я не знаю. Книжка була нудна, я її не читав, але частушки ж виділялися візуально від іншого тексту, то я їх там відлистав, вивчив, і на цьому радісному пост-радянському заході тоталітарного відлуння радісно та весело прочитав:
- Соловки, Соловки,
Як у вас нащьот муки?
- Як у вас, так і здєсь -
как украдєш, так і єсть!
Ой ти, яблучко,
Куди котишся,
У Сибір попадеш -
Не воротишся!
Я не дуже знав, хто вони такі, ті Соловки чи чого не вертаються із Сибіру. Але памʼятаю, як гучно реготали всі дорослі.
Мрія стати піонером через 4 роки не збулася - піонерів не стало, але на той час я вже зовсім за тим не сумував.
2026#
Зараз дуже хочеться знайти ту книжку - прочитати, про що ж вона була, ну і згадати інші веселі частушки звідти…